Materiały źródłowe 5

sobota, 11 września 2010 19:18

 Люди тремтіли від страху. Майже з кожного села приходили звістки про вбивства селян і повстанців.
Усі ці події сколихнули народ, діячі місцевого підпілля взялися до активної праці й боротьби. Девізом стало: “Хочеш жити – борися й бий”. Активізували свою діяльність СКВ в Ямні Долішній та група ОУН під керівництвом “Потапа”.
У один з дощових березневих днів 1945 десь близько сьомої години ранку на село Грозьову напала червона польська боївка, їх було багато, близько 200 чоловік, вся поліція з сіл Войткови, Кузьмини, Ліщави і містечка Бірча. Їм для допомоги прийшло і польське військо. Вони почали грабувати майно що їм попадало під руки і вбивати українських селян. У цей час біля сусіднього села Лімна проводила польовий вишкіл група вояків УПА під керівництвом чотового “Хріна” та один рій місцевого СКВ. Усього 37 стрільців. Роздумувати не було часу. “Хрін” вирішив вступити в бій з переважаючими силами ворога, щоби рятувати селян від загибелі. Він розділив свою групу на три частини (рої), дав кожній конкретну ділянку села для наступу. Одночасно послав гінця до “Потапа” в Ямну Долішню з просьбою надати допомогу. О 8-ій вранці почався наступ. Три рої групи “Хріна” вдарили на долішній кінець і середину села. Група „Потапа” підійшла з гір від села Ямна Долішня. Поляки не сподівалися такого повороту справи, вони були надто безпечні і навіть не виставили стійки. Почалася паніка, але бій був запеклий, тривав шість годин і закінчився тріумфальною перемогою стрільців УПА та СКВ. Ворог мав сімох убитих та 28 поранених. У повстанців – один поранений в п’яту. Врятовані селяни із сльозами на очах дякували стрільцям, пригощали чим могли. Після бою “Хрін” і “Потап” уклали план відплатної акції троти тих, хто допомагав бандитам у їхній боротьбі в Грозьовій. Було вирішено окружити село і знищити стільки ж озброєних червоних боївкарів, скільки загинуло наших селян, і спалити стільки польських хат, скільки згоріло наших. Було оголошено, що це відплата за напад, за помордованих наших селян, за спалені наші хати і за пограбоване наше майно. Дано завдання переказати боївкарям, що від сьогодні за кожне вбивство буде відплата вбивством, за підпал – підпалом. Особливо захвилювалось боївкарське гніздо у селі Войтковій, яке було головним організатором нападу на Грозьову .
Чутки про успішний бій і врятування селян від знищення в Грозьовій швидко рознеслись по навколишніх селах. Багато розмов про перебіг бою, хто найбільше відзначився ньому було в Ямні, на жаль, з пам’яті вже стерлися конкретні імена цієї події. Пам’ятаю тільки, що особливо відзначився один зі стрільців-кулеметників з Ямни Долішної, який вправно використовував свій кулемет в бою, вистріляв найбільше набоїв.

Активні дії УПА проти поляків трохи загальмували виселення українського населення, а весною 1946 року майже повністю зупинили цю акцію. Але на почату літа вигнання українців розпочалося з новою силою. У Сяноці для цього було організовано т. зв. “батальйон смерті” під командою підполковника Михальського, який спеціалізувався на вигнанні українського населення та його пограбуванні.
3 лютого 1946 року, коли сотня “Ластівки” квартирувала в Ямні Горішній, стало відомо, “що батальйон смерці” в кількості 350 осіб прибув до Войткови і має намір напасти на Грозьову з метою виселення населення. Командир “Ластівка” прийняв рішення, зробити засідку в лісі між Ямною і Войтковою і не дозволити полякам здійснити цю акцію. Але засідка виявилась невдалою. Загинуло п’ять стрільців. Серед них  “Білий” (1927 року народження), що народився в Ямні Долішній. Всі вони поховані у спільній могилі між горішнім кінцем Грозьови і Войткови.
Значні втрати примусили курінь на деякий час припинити бойові дії. Треба було підлікувати поранених, поповнити матеріальний стан сотень. А ворог і дальше активізував свої дії, атакував наші села. Весь кінець зими та початок весни польське військо діяло досить активно. Наші сотні намагалися уникати боїв, постійно маневрували по своїх районах, затримуючись в селах тільки на одну ніч.
 Моя двоюрідна сестра Магда, якій тоді було 18 років, розповідала, що у важкі 1946-47 рр. „Ластівка” дуже сумував за своєю сім’ю, яка на той час вже була переселена в УРСР. Якось він сказав: „Мене вб’ють поляки, але я тішуся, що маю трьох синів. Ми загинемо всі, а на наших кістках Україна повстане”. І він таки загинув в бою 4 червня 1947 р. неподалік містечка Бірчі. Там загинув і його молодший брат Іван.
  
Йосип Свинко